Призабуту формулу невдовлення українською дійсністю нагадав перед Новим роком Україні орлиної зовнішності чоловік. Діставшись до мікрофона „Інтера” під час обговорення євпаторійської трагедії – а в студії був присутній і Президент, він по-орлиному, а тому і не зовсім розбірливо, проклекотів філіпіку про Гондурас. Як з’ясувалося, жодного відношення гнівний син гір до трагедії не мав. З'ясувалося також, що із своїми будівельно-квартирними проблемами цей чоловік, разом із іншими євпаторійцями, нещодавно був на  прийомі у Президента. Ющенко згадав і про прийом громадян, і про дане доручення владним структрурам на місцях вирішити питання. І пообіцяв в ефірі  проконтролювати виконання доручення...

     Не знаю, як там в Гондурасі, але навряд чи у сусідніх із нами країнах (не кажу вже про колиски європейської демократії) хтось із громадян зміг би собі дозволити таку форму – підкреслюю, що саме форму! – спілкування із Президентом країни. Євпаторійський орел давно, мабуть, покинув скелі Кавказу (чи Закавказзя) і призабув про необхідну міру поваги до старшого. І навряд чи варто було б згадувати його, якби майже водночас іще 100 тисяч українських громадян не звернулися (через посередництво кількох інтернет-видань) до Президента країни із питанням: скільки вам, пане Президенте, разом із вашим парламентом та урядом треба заплатити, щоб ви забралися із України під три чорти і не заважали нам жити?  

     Не знаю, як там в Гондурасі, але точно знаю, що у країні із суверенною демократією на ймення Росія, в Білорусії, Узбекистані, Азербайджані і навіть в  Туркменії, автор запитання отримав би досить притомні пояснення про неохідність дотримання такої конституційної норми, як повага до Президента. Про необхідність дотримання форми – ще раз наголошую на цьому понятті, саме форми - при оцінці дії найвищих посадовців держави. Сподіваюся, серед нас немає аж настільки наївних, що справді можуть уявити, як 100 тисяч громадян, смакуючи буква за буквою, формулюють (не як жанр, а як дієслово) „послання” Ющенка. Не сиділи, дорогі панове, ці 100 тисяч українофобів спільно за столом, як ото запорожці при написанні листа султанові. Фактично ж посилали Ющенка, прикриваючи власне хамство громадським невдоволенням, журналісти поважних видань.

     Я пропоную розвинути в уяві сюжет із „посланням” за принципами абсурду. Забудемо на хвильку, що 100 тисяч – це по кількості провінційне містечко, щось на зразок Котовська, Алчевська чи Мукачевого. Забудемо, що їх ніхто не уповноважував „посилати” Президента від імені 47 мільйонів. Забудемо і уявимо, що уряд, парламент і Президент справді зібрали валізи і зробили нам ручкою. Що далі? Звичайно, ми маємо тіньовий уряд, суціль професіонали, але чи всі хочуть, щоб саме він рятував Україну? І чи порятує? Чи до нас прийдуть і будуть княжити, як колись бувало, варяги? Чи українську корону підніме вістрям шпаги шведський король, кремлівський чекіст або варшавський шляхтич? Переконаний, що над сюжетом „що далі?” ніхто із посилальників не задумувався.

     А тепер поміркуємо, чим саме невдоволені ці 100 тисяч наших співвітчизників? Мешкаючи в Одесі, я досить чітко уявляю рівень і зміст невдоволення  урядом, парламентом і Президентом одеситів. Моя уява базується на змісті медійного (особливо електронного) простору Одеси. Домінуючі теми абсолютної більшості програм – ми задихаємося від „помаранчевої чуми”, головна загроза для України – „нацики” і „западенщина”. Головний подразник – українізація України (!?), вшанування пам'яті замучених голодом 9 мільйонів українців, визнання за рівню Шухевича, Бандери і вояків УПА. Нудьга і сльози за Союзом нерушимим. За Сталіним, який ім’я Росії і любов України.

      Якої України хочуть ті 100 тисяч, що жовчю писали своє послання Ющенкові – ось що не уточнили колеги із інтернет-видань. А даремно. Інший градус мала б розмова.

      Чи є у нас, у кожного із нас, почуття особистої відповідальності як не за свою країну, то, принаймні, за свою долю? За долю своїх дітей? Чи є у нас розуміння, що саме кожен із нас своєю громадянською позицією, своєю поведінкою, своїми голосами і створили цей парламент, цей уряд і цього Президента? Чи спробував кожен із нас – розібратися, ні, а хоч би зрозуміти, із чого складаються наші злидні, наші проблеми та наші невдачі? Чи спробував хтось співставити, порівняти проблеми своєї сім’ї із проблемами держави? Ну, наприклад... Років п’ять чи десять тому, на сімейній раді постановили збудувати кожному членові сім’ї по квартирі і по дачі, придбати по машині, омолодити старших стовбуровими клітинами і т.д. Роки пройшли – та ні дач, ні машин, і навіть в турецьку Анталію на відпочинок не їздили. Причому, інші встигли  – і квартири, і дачі збудували. То хто винен? І яка кара невдахам? На шибеницю чи на плаху?

     Правда ж, дурне запитання?

     Дід Мороз разом із подарунками приніс нам і вражаючі рейтинги народної недовіри. Більше 70 відсотків незадоволені діями Президента України, не набагато менше незадоволені прем’єром Тимошенко і головою Верховної ради Литвином. І навіть Януковичем нарід незадоволений, хоч окрім перехрещування Ахматової на Ахметову а Бабеля на Бебеля за ним гріхів немає.

      Я також належу до числа невдоволених. Але, мабуть, до дещо іншого числа невдоволених. Влада у всіх її чотирьох вимірах розтринькала кредит довіри, одержаний у 2005 році. Це факт медичний. Чесно кажучи, виконавчо-законодавчо-суддівські гілки влади нічим мене не здивували. Розчарували – так. Але як вони могли не смердіти, коли у них батько – часник, а мама – цибуля? Усі ( чи майже усі) вилупилися від кучминської квочки. Окрім гілки четвертої, неофіційної і найменше скомпроментованої. Я маю на увазі  журналістику у всіх її вимірах.

     Саме журналістика мала стати чесним арбітром владних змагань. Нація здобула на Майдані головне – свободу слову. Це та сама вудка, яка найкращий подарунок голодному. Саме журналістика повинна була захищати честь, гідність і моральні цінності нації, коли політики скурвлювалися на очах. Саме журналістика мала консолідуватися навколо ідеї відродження України. Чому – журналістика і публіцистика? Бо, по-перше, більше нікому. Бо це ми своїми зусиллями створили і донесли до нації образи реформатора Ющенка, пасіонарної леді Ю. і навіть баби Параски. І відповідальні за це.

     Новітня українська журналістика не скористалася своїм правом на свободу слова. Вона із ним шустрить і шустерить, змагається, хто гучніше гавкне і тяжко хворіє на синдром Моськи. Хто голосніше гав-гав – той сміливець. Яка ганьба, що жодне видання, жодна „звєзда” телеекрану не сказала провідникам нації те, що нарешті виголосив Леонід Кравчук: як не соромно витягать на люди брудне спіднє? Яка ганьба, що „головні канали” та „найпопулярніші видання” залишали без уваги дрімуче хамство секретарських чиновників, коли вони дзявоніли на прем’єрку, коли на увесь світ лунали звинувачення її у зраді державних інтересів на користь Кремля, коли й прем’єрка не добирала слів, звинувачувала Президента у валютних спекуляціях і т.д.

     Якби ми були хохмачами із нашого таблоїдного ті-ві, то можна було б погиготіти стосовно того, чи ту країну назвали Гондурасом. Але полин у тому, що тоді виникає сумнів, чи відповідає й народонаселення поняттю український народ. Далебі із не найгіршою етнічною історіює. І якого ступеня гондурасизації дійшла національна журналістика...