Кілька діб поспіль Одесу накривала хмара сірководню. Звідки насувається гидота – не вгадати. Але найбільше потерпали громадяни прилеглих до моря районів. Версії – від фантастичних до реалістичних: щось смердюче розлилося чи розгерметизувалося у порту; відбувається виток газу з магістральної труби; на рейді зачистило трюми від чогось хімічного китайське судно; прорвало каналізаційний колектор; сталася аварія на Припортовому заводі, яку ентузіасти від екології пророкували останні тридцять років. Поважний чиновник від медицини заявив, що сірководень викинуло Чорне море – таке справді буває, але одесити тоді поспішають на узбережжя брати мішками вчаділу рибу. Наразі крім курортного сміття ловити нічого. Аж нарешті глава Одеської облдержадміністрації Микола Сердюк зробив на сесії облради публічну заяву – нафтоперереробний завод „Лукойла” винен. У них, сказав, якісь негаразди, але які саме - невідомо. Бо охорона приватного підприємства контролюючі органи за прохідну не пускає.
     Дожилися...
     Що повинні були зробити журналісти у ситуації, коли жодна владна інстанція не знає причини? А в Одесі кількадесят газет та телерадіокомпаній та ще немале число власних кореспондентів центральних видань. Правильно. Провели б розслідування. Узнали причину сірководневої напасті. І поставили діагноз місцевій владі, яка неспроможна захистити інтереси громадян.
     Натомість служби місцевих новин у кращому випадку поремствували на недолугість екологічних підрозділів, у гіршому - повідомили одеситам те, що вони і без того знають – смердить...
     Це я до того, що в українському інформаційному просторі не так просто дізнатися, що насправді відбувається у реальному житті. Якщо майбутні історики років через сто спробують реконструювати наше сьогоденне життя по газетах та випусках телерадіоновин, то зазнають невдачі. Багатовимірне життя 47-мільйонної країни у чи найважливіший період її історії – період переходу від тоталітаризму до демократії –  виявиться зведений до щоденних ДТП та тисняв у Києві, до чвар поміж Ющенком, Тимошенко і Януковичем із різного приводу, розкрадання (дерибан) землі під забудову проти волі громадян та комунальні проблеми – сухі водогони, аварійні ліфти і будинки, здирницькі тарифи тощо.
     Ось поважний телеканал аж присідає від захвату, яке чудесне автораллі відбувається в Ялті. А які авта! А які заяви від організаторів! Мовляв, справжній поціновувач справжнього авто ціною і цікавитися не буде – головне, щоб більше такої цяці в Україні ні в кого не було. Бо й справді – яка різниця? 500 тисяч євро, 600 тисяч євро. А яким подарунком телеглядачам був репортаж про день народження Леоніда Даниловича, дітки якого незадовго до цього придбали у Лондоні хатинку за 60 мільйонів фунтів! А чи повною була б наша уява про сьогоденну Україну, якби ми не побачили батьківщину глави президентського Секретаріату пана Балоги та не почули вітання його односельців із нагоди дня народження? А зустріч Кучми із однокашниками? А яке культурне життя нації без пафосно-патетичного висвітлення в столичних містах концертів найвидатніших гомосексуалістів? Це ж не забута богом і владою сільська бібліотека, яка за останні десятиліття не одержала жодної книжки. Крім „Рухнаме” великого друга України Туркменбаші. І тим більше не музеї, колекції яких  тепер розкрадають із тим же хистом, із яким ще недавно розкрадали нічиї заводи, фабрики і колгоспи. Що логічно: пацани розжилися, пора й культуру похавать...
     За твердженням соціологів в Україні більше 90 відсотків такого населення, для якого справді немає різниці скільки коштує „Бентлі” чи „Ферарі”. Вони - виживають. Але саме ці 90 відсотків сіють і жнуть, кладуть цеглу, стоять біля мартенів і спускаються у копальні, вчать дітей грамоти. І дивляться вечорами телевізор: чи не скажуть там, буває, чого життя таке паскудне?  У чому причина?
     Я ось намагаюся згадати хоч одне ім’я хлібороба – хай він там буде фермером чи новим колгоспником. Такого, як був колись Гіталов, Парубок, Посмітний? Або директора школи як Сухомлинський. Чи шахтаря, сталевара? Колись себе намагався спалити під Верховною Радою фермер із Баштанки. Я так до кінця і не зрозумів, яка була причина його відчаю? І все жду, що якийсь допитливець добереться до того закутка степу, оспіваного, до речі, геніальним Яновським, і розкаже про того чоловіка – як йому ореться-сіється, чи сходяться кінці. І може, той дядько нарешті розкаже, чого у нас фуражного зерна гори, а поголівя худоби скотилося до рівня 1915 року? Чому ми повинні дбати про вітчизняного виробника, коли виробник про нас не дбає і піднімає ціни до небес? Мене їй-же богу не цікавлять амури пані Семенюк, мене не цікавить навіть, чи буде вона головою ФДМ. Але позаяк вона поставила питання про денонсацію угоди із продажу  „Криворіжсталі”, то мені цікаво, що думають про своє нове життя криворізькі металурги? Якщо главу Одеської держадміністрації не пускають за прохідну Одеського притватного НПЗ, то чи є сенс продавати Одеський припортовий, який у тисячу разів більш небезпечний екологічно, як нафтопереробний?
     Є парадокс у тому, що підневільна, контрольована журналістика була більш якісною, більш уважною до самої людини, до проблеми соціального захисту людини від несправедливості. Борони Боже, у мене немає ностальгії за тим часом. Але що трапилося із нашим ремеслом в умовах свободи слова? Ми розучилися не тільки готувати новини – а це не тільки (і навіть не стільки) висвітлювати події. Ми втратили здатність вивчати факти та явища, розуміти їхню суть.
     Ось-ось повіє вітер з півночі, і знову топ-темою стане газ. І знову стоятиме галас, що „не така” зовнішня політика спричинилася до подорожчання енергоносіїв. Хоч насправді головним є питання, чому сусідня Польща, ВВП якої втричі (!!!) більший, споживає майже в чотири рази газу менше – близько 20 мільйонів кубів? Може, проблема у тому, що ми маємо багато газу? Ми ремствуємо на недоброзичливу сусідку Росію, і вона справді не найкраща для нас. Але ж не Росія і Кремль винні у тому, що ми займаємо перше місце у Європі за дитячим алкоголізмом і останнє, 180-е місце у світі, за системою оподаткування із точки зору сприяння розвиткові підприємництва.
     В Україні, хвалити Бога, тепер кожна редакція має свою політику, ніхто нікому не звітує, і навіть „темники” стали минулим. Але я не можу позбавитися відчуття, що на наш медійний простір насунувся новий льодовик, усе замерзло і закрижаніло, і репортери  прохукують у шибках віконечко, щоб побачити, що там зовні. І тільки найхоробріші – на раллі в Ялту чи на батьківщину Балоги.