Комисия з журналистськойи этики

Справа така давня - кінець сімдесятих минулого століття, що навряд відклалася у пам’яті причетних до події, а віддаленість місця події - Східний Сибір, є великою спокусою викласти суть із певними замовчуваннями чи недомовками. Поза тим: кажу із піднятою правицею, що казатиму правду, тільки правду і нічого крім правди.

Наше ремесло таке, що помилки чи компроміси майже неуникні. За довгі роки в журналістиці були вони й у мене, але вибрав я для публічної сповіді саме цю, хоч формально в судовому нарисі «Бійтеся данайців» помилок не було, спростування не надходили. Судовий нарис - це жанр-мамонт, який наразі лежить у вічній мерзлоті новітньої журналістики, але, на відміну від мамонта, ось-ось воскресне. Власне, це і стало головною причиною вибору теми.

Головною персоною «данайської» публікації була Марина Хамарханова, санітарний інспектор. Ми познайомилися, коли я за скаргою читачів «Известий» вивчав, якої шкоди завдає річці Іркут олійно-жировий комбінат. Слів екологія чи охорона довкілля тоді не знали, виробнича необхідність була вищою за будь-які сентименти, але норми забруднення таки існували і за  їх порушення із керівників підприємств дерли три шкури. Саме завдяки непоступливості таких інспекторів, як пані Марина. І мабуть, не було б цієї історії, якби у публікації про забруднення Іркута я не згадав добрим словом принципову пані Марину.

У цього «мабуть» є кілька вимірів, але навряд чи один із них став поштовхом про порушення проти неї кримінальної справи. Скоріш за все вона втрапила в густу сіть боротьби із хабарництвом, яку від постанови до постанови ЦК закидали правоохоронці у мілководдя дрібного чиновництва. Узнав я про це від знайомця із прокурорських: он, мовляв, яких принципових ваша газета розхвалює. Узнав, коли вирок уже було винесено, а Марина топтала дорогу до волі у колонії.

Справа мене вразила дріб’язковістю. Слідчі накопали проти пані Марини такий компромат, якого вряди-годи вистачало на звільнення за статею чи сувору догану. Непоступливу інспектору під час перевірок улещували «джентльменським набором» - цукерки, вино чи коняк, парфуми, зрідка -  інші дрібні подарунки. Але простежувалася тенденція: там, де із інспекторкою приятелювали, суворих актів не було. А порушення - були.

Тут необхідне уточнення - щодо асортименту тогочасних магазинів. Було в них хіба що, хоч залийся, горілки. А все інше - дефіцит, тож інспекторку улещували тим, чого у вільному продажу не було. А в «не вільний» простір жінці було - зась.
Смисл і пафос моєї публікації був такий. Якщо вже ти дотримуєшся принципів - дотримуйся, а всім іншим хай буде наукою древня історія про данайців. Ті, що дають і підкуповують, рано чи пізно скористаються вашою слабкістю і т.д.

Праведним гнівом щодо інспекторки текст просякнутий не був, скоріш за все я  намагався пом’якшити її провину тим, що хабарі були не вартими того, щоб аж так суворо карати людину. Але намагання ці були - скоромовкою, непереконливими, і якщо чесно, то без того співчуття, яке мало б бути до людини, яка втрапила в біду.
 Який дідько потягнув мене у прокурори? Мабуть - я про це потім не раз міркував! - той таки, із прокурорських. Зачепило, що ось, мовляв, я про неї усьому Союзу як про кришталеву і непідкупну, а вона за якусь «Красную Москву»…

У глибокому підтексті -принциповість заднім числом.
Образилася на мене Хамарханова за тих «данайців» смертельно, про що і написала, не дбаючи про вислови і вирази. Історії - крапка. Я не надто нею переймався, бо відчуття неправоти своєї і, тим більше, провини не відчував. Але той лист, у якому кожна буква яріла обуренням і образою, в архіві зберіг. Чомусь. Чому?

Саме в той час я займався іще однією судовою справою, або правильніше - вона займалася мною. Я захищав Сашу Єрмака - так він значився у моїх записниках, хоч прізвище мав схоже, але інше, так само як і слідчий із особливо важливих справ Китаєць звався інакше. Китаєць і заплахторив 19-річного Сашу за убивство в колонію суворого режиму на десятку. Сюжет злочину був банальний. Компанія із чотирьох хлопців і двох дівчат поїхали в тайгу на розвагу. Одна із них була Сашкові нареченою. Вранці вона була мертвою - удар ножем у серце. І зґвалтованою. Чи не зґвалтованою. Біологічна експертиза свідчила, що під підозру  попадають одразу на троє юнаків. Найбільша - на сина відомого вченого-геофізика, одного із першовідкривачів якутських алмазів. Другий, до речі, був сином  іншого впливового науковця. Сашко в компанії був білою вороною, і опинився там скорше завдяки красуні-нареченій.

Вранці похмільного Сашка хлопці в один голос переконували, що саме він і вбив із ревнощів свою наречену. І хоч сам  Єрмак вину заперечував, Китаєць сплів обвинувачення так, що найкращий у тих місцях адвокат Генріетта Цирліна виявилася переможеною. Все у тій справі шилося білими нитками, але шилося міцно. Ось Генріетта і залучила мене до розслідування цієї справи.

Після публікації в «Известиях» Єрмака звільнили - злочин вважали  не доказаним. Але як не Сашко, то хто вбивця? Якщо хтось із синів відомих людей, то над Академмістечком зависала грозова хмара. Словом, у мене ішло змагання із Китайцем, і його сили були переважаючими. 

У радянському житті-бутті була інституція, до якої будь-яка людина могла звернутися як до останньої надії за допомогою. Коли людині відмовляли парткоми і ЦК, усі контролюючі і перевіряючи органи, вона писала листа в газету. Радянський суд, звичайно, справедливим назвати важко. Він був схильним до компромісів, але не був продажним, як тепер.

Судова система була ланкою репресивного тоталітарного апарату, ідеологічне підґрунтя кримінальних справ мало визначальний характер. І газета, у якій я мав честь працювати, із відчайдушною хоробрістю захищала постраждалих, на яких вішали злочини,  яких вони не скоювали, або засуджений задля чистоти ідеології .  У справі Єрмака цей слід був ледь помітний, але був. Хлопець не належав до зразкової молоді, звичайний парубок із сім’ї сибірських роботяг,  можливо, що йому таки і стелилася колись дорога до таборів, але не за це убивство. Академічні вчені із гучними титулами і статусами будь-що намагалися довести невинуватість синів своїх колег. Особливо ж того, що був головним підозрюваним.

Мені довелося вести кругову оборону, доводячи правоту публікації. І не скажу, що мій  випадок був для редакції найскладнішим. Ураган свого часу викликала публікація нашого мінського кореспондента Миколи Матуковського, який розповів, що за не скоєні злочини було засуджено до страти і розстріляно невинну людину. Борис Рєзнік із Хабаровська воював із судами і прокуратурами усіх рівнів, витягаючи  із тюрми закарпатського селянина, як не помиляюся, на прізвище Шодей, який привіз на Далекий Схід на продажу соняшникове насіння і загримів на повну котушку «за спекуляцію». Газета вперто і послідовно розкривала невідому і приховану, справжню історію своєї країни. Досить сказати, що саме завдяки «Извєстіям» було підняте із небуття і очищене від бруду звинувачень ім’я Олександра Марінеско.  Це тепер він Герой, йому стоять пам’ятники. А був час, коли редакцію атакували сивочолі генерали і кричали, що ми захищаємо гульвісу і злочинця. 

Це я все до того, що «мамонт» має воскреснути. За печальною статистикою в українських тюрмах і колоніях, які тільки умовно можна назвати пенітенціарною системою, сидить близько 30 відсотків невинних людей. Та іще стільки ж тих, що, як і колись Марина Хамарханова, заслуговують на інше покарання, не на ув’язнення. І наразі у пересічного українця немає, як колись, тої інституції, якій він міг би поскаржитися. Немає тої, що була у тоталітарному суспільстві, журналістики. Парадокс? Ще й який!

Потреба, як вчать фізіологи, народжує функцію. Тож жанр судового нарису ( надайте йому іншу назву), ось-ось витане із вічної мерзлоти байдужості до людини, яка скувала сучасну журналістику України.

Ця історія - не запізніле каяття. Хоч на сьогоднішній розум і досвід, я не писав такий текст. Скоріше - роздуми із приводу тонкощів нашого ремесла, у якому тільки на перший погляд все просто і зрозуміло. Якщо говорити пафосно, то ми обрали фах, який має на меті вдосконалення людини і людства. Завдання це на тривалий час, а ось захисна функція журналістики - завдання нагальне. Для звинувачення і покарання держава має апарат примусу, має тюрми і таємні підвали, психушки і секретну агентуру. Іще раз - для звинувачення і покарання. Фарисейські заяви, що «вони» нас захищають - не більше, як фарисейство.

Не принижуючи ролі правозахисних організацій, скажу, що насправді для захисту людини і суспільства є тільки журналістика. Тільки вона здатна не просто засуджувати зло - хай це буде порушення прав і свобод чи банальне хамство в державній установі, а формувати ставлення суспільства до факту, іонізувати простір суспільної свідомості толерантністю і доброзичливістю. Я потім, через роки, натикаючись у своєму архіві на лист Марини, питав себе: чому ти не поїхав до табору, де вона шила куфайки, не підтримав її, не написав про її справу інакше, не як прокурорський служка? Мій статус надавав мені можливість відвідування місць позбавлення волі, не було жодних перешкод. Чому струна співчуття не озвалася на лихо, що трапилося із цією нещасною? Можна пошукати виправдання у тому, що співчуття було не в моді і не в шані, більше - принциповість, твердість, боротьба за чистоту лав і т.д. І це правильно, все це важливо і необхідно. Але наше ремесло, попри функцію захищати, іще й передбачає розуміння, пошук відповіді на питання - чому? Є ж якісь причини - як відповідь на «чому?», що у Мінську засудили до страти невинного. Що вбили абсолютно безпечного для влади і суспільства Гію Гонгадзе. Що провідні правдолюбці і польові командири Майдану стверджують про самогубство екс-міністра Кравченка із двох пострілів. Що радикально налаштовані «тризубівці» сидять на лаві підсудних за «теракт» проти пам’ятника Сталіну - катові не тільки українського народу, а усього цивілізованого світу.

Тепер я бачу, що у справі Марини була справді велика тема - налаштованість, дресура правоохоронної системи на «фас» саме проти чиновної дрібноти. Ніщо не заважало прокуратурі, переймаючись охороною природи, закрити Байкальський ЦБК - більмо на оці радянської промисловості. Адрес таких були сотні, і винуватців - легіон, але розслідування їх привело б до Спаських воріт Кремля. А рядовий інспектор - вірний шлях до покращення статистики розкриття злочинів. Хоч у мене і були прекрасні вчителі, але настанову завжди намагатися зрозуміти причину конфлікту чи події, знайти відповідь на питання - чому? - я у тій ситуації пропустив.

Чому - це не задоволення особистої цікавості, а абсолютно необхідне проникнення для розкриття теми у глибини мотивації. Спеціальний кореспондент «Известий» Ніна Александрова, блискуче перо і фронтова розвідниця в одній особі, вивчала складну ситуацію. Певна людина тривалий час видавала себе за організатора повстання у концтаборі Собібур. Ніна зустрічалася й з ним, й із багатьма іншими  свідками. Вона викрила його самозванство. Матеріал стояв у номері. Але Ніна попросила відкласти публікацію. «Я хочу подивитися йому в очі і зрозуміти, нащо йому це було потрібно? Чому він таких зробив?»

Рейсовий літак не долетів до Харкова. Про авіакатастрофи повідомляти було не прийнято. Читачі «Извєстій» так ніколи  і не узнали, чому ім’я автора під надзвичайно злободенною публікацією  було взяте у чорну рамку.

Судовий нарис - це насправді не розбір юридичних практик, а намагання зрозуміти, яку правову систему ми маємо в державі, як виконуються закони і чого в цих законах бракує, або які норми безнадійно застаріли. Мені, наприклад, вже у незалежній Україні довелося захищати тітку, яка продала в селі хату за долари, а дільничний тут як тут - порушив справу про порушення валютних операцій, бо ця норма таки справді ще діяла. Нарівні із легальними валютними обмінниками.
Власне, будь-яка публікація, де досліджується поведінка людини у соціумі, навіть якщо і близько суду немає, це все одно - справа судова, бо ми виносимо ситуацію на судовий розгляд свого читача. І хай мій власний урок із данайцями буде  попередженням і насторогою, бо насправді не має простих відповідей на складні питання. А будь-яке, навіть найменше відступництво від закону чи моралі - саме із цієї сфери.